Було свято. В парку сила-силенна людей. Молодь танцює. У затишку на лавочці сидять два діди. Сидять і милуються своїми внуками та внучками. Аж гульк, повз них пройшли три бабусі. Подивився на них дід Іван та й каже:
— Сьогодні, Остапе, молодіжне свято. Тож нехай хлопці та дівчата й веселяться. А чого ще оті баби припленталися?..
Дід дуже не любив, щоб за обідом хтось розмовляв. Одного разу дід, баба та їхня маленька внучка обідали.
— Діду! — каже внучка.
— Обідай мовчки,— відповідає суворий дід. Через декілька хвилин внучка знову:
— Діду!
— За обідом не можна балакати. Коли пообідаємо, тоді будеш питати,— відрізав дід.
Пообідали.
— Ну, тепер, мала, можна й побалакати. Що ж ти хотіла мені сказати?
— Я бачила у вас, діду, в капусті черв'яка... Та вже ви його з'їли.
Хвора дівчинка не хотіла пілюль, бо вони гіркі, батько взяв одну, проковтнув і силувано посміхнувся: Бач, яка смачна! Дівчинка перестала плакати, уважно подивилася на батька:
— На татуню з'їж і мою, коли вони тобі так смакують.
Зібралися на якесь свято діти панів і підпанків та и ну хвалитись, яку кому обнову справили.
— А мені ось костюмчик новий купили!
— А мені штани і сорочку!
— А мені платтячко й черевички!
Осторонь стояв хлопчик у подертій одежині. Похвалитися звичайно, нічим. Зняв він картузика, провів долонею по голові та й каже: А мене татко постригли!..
До церкви вбіг захеканий хлопчина. Людей багато, він не міг побачити свою маму і став гукати:
— Мамо! Мамо!
— Та чого ти кричиш?
— Та миша в діжку з квасом упала!
— А ти що — не знаєш, що робити?.. Витяг би!
— Та я кинув туди кішку, щоб піймала мишу.
— Чи будеш ти мене, синку, любити й годувати, коли я буду старенький, як наш дідусь?— питає батько маленького сина.
— Буду.
— От гарний хлопчик! Іди до мене на руки і на тобі цукерок. А як ти будеш мене любити?
— Так, як ти дідуся.
— Іди геть, негіднику, і віддай сюди цукерки!..— визвірився на сина тато.
— Давай будемо вгадувати, хто сьогодні що їв.
— Давай, тільки першим буду відгадувати я. Ти сьогодні їв яйце.
— Звідки ти взяв?
— У тебе жовток на губах.
— От і не вгадав, яйце я не сьогодні їв, а ще вчора ввечері.
— Що це, куме, вас і впізнати не можна. Все лице в синяках, під очима гулі, зуби вибиті.
— Та це на тім тижні померла моя теща, то ми з швагром спадщину ділили...
Була у приймака дуже ябедна теща. Приймак — чоловік роботящий, лагідний. Але за що не візьметься, вона кричить не своїм голосом:
— Це моє, не чіпай!
Йому набридло всьому тещиному кланятись. От одного разу він прийшов додому у веселому настрої. Поглянув на миску, з якої теща їла:
— Це твоя?
— А моя ж!
Підняв над головою — торох об підлогу.
— Горшки теж твої?
— А чиї ж! Побив, потрощив.
— Вікна твої?
Теща бачить, що зять може й хату зруйнувати, та й
— Наші, зятечку, наші!
— Хай стоять!
— А двері твої?
— Наші ж, кажу, наші!
— Хай стоять!
— А хата твоя? Де мої сірники. Давай, жінко, гасу!
— Наша, Іване, наша!
З того часу теща навчилась на все казати — наше!
Приїхав син у село до матері. Ввійшов до хати, поставив чемодани та відразу:
— Мамаша, дай мне порубать! Мати здивовано поглянула на сина:
— Ти знаєш, якраз нема чого рубать, учора сусід, спасибі йому, чисто всі дрова порубав...
Прикусив син губу і нарешті видавив:
— Мамо, дайте їсти!
— О! Так би ти й казав, а то не встиг поріг переступити, відразу за роботу хапаєшся,— сказала мати, подаючи на стіл.
— А скільки років твоєму дідусеві?
— Я не знаю, але він у нас уже дуже давно.
Танцює молодь. Осторонь сидить старенька бабуля і плаче.
— І чого це ви, бабусю, плачете? — запитують стареньку.
— Та як же не плакати, добрі люди, коли он подивіться,— вона показала на юнака, що дуже кривляв витанцьовуючи якийсь новітній танець,— таке молоде і вже калічка...
— Скажи, Петрику, чому вода влітку надвечір теплішає?
— Тому, що в воді купаються люди і нагрівають її трохи своїм тілом.
Учитель. Прозорі тіла — це такі, через які ми бачимо. Назви мені таке тіло, Іванку.
Учень. Дірка для ключа у дверях.
— Татусю, чи не хочеш ти ще один шматочок торта?
— Ні, дитинко!
— А тепер запитай мене...
Дідусь з бабусею сидять біля столу. Віч читає журнал, вона в'яже. Дідусь бурмотить собі під ніс:
— Дев'ять... сот... мільйонів років... сонце... Кінець життя... на землі.
— Через скільки, через скільки? — схопилася бабуся за серце і випустила з рук робота.
Дідусь знизав плечима і голосно прочитав:
— Через дев'ятсот мільйонів років...
— Слава богу,— заспокоїлась бабуся,— а я так перелякалася... думала, через дев'ять мільйонів.
Вчитель заспокоїв учнів і наказав їм:
— Сидіть мені так, щоб, як муха пролетить, і то чути було.
Учні довго так сиділи, а потім один не витерпів і каже:
— Ну, коли вже та муха пролетить?
— Чого ж бо ти плачеш, хлопчику?
— Того, що мама була брехлива, а мачуха справедлива.
— Тю, диво!..
— І немає тут нічого дивного. Якщо мама говорила, що не купить мені сорочки, то купила. А мачуха вже як скаже, то так і зробить.
Ішов старенький дідусь з паличкою, і трапився йому на дорозі рів. А обходити далеченько. «Дай,— думає старий,— перескочу». Стрибонув і... впав на дно. Піднявся та й каже тихенько:
— Ох, старість, старість...
А потім оглянувся — ніде нікого немає — і вже голосніше :
— Та я й замолоду такий був.
— Мамо! Ото я сьогодні бачив сміхоту...
— Яку?
— Циганка ловила нашу курку і не могла зловити А я їй допоміг.