Посварилися дід з бабою і наворохобились одне до одного не балакати. Але не стало у баби терпіння сидіти, напиндоривши губи. От вона й питає старого: — Старий, чи то ти учора чхнув?
— То що? — понуро озивається той, поглядаючи спідлоба.
— То здоров будь! — ласкаво одмовляє баба.
— Та спасибі!
Тоді баба:
— Ха-ха-ха!
А дід не втерпів та й собі розсміявся. Так от і помирились.
— Збігай, доню, у молочний магазин, купи сметани. Ось глечик і гроші. Купиш на всі, буде кілограм.
Прийшла дівчинка до магазину, подала глечик продавщиці й каже :
— Тьотю, мені один кілограм сметани. Продавщиця налила у глечик сметани й питає:
— А гроші де?
— Та там же, у глечику.
— Хто в нашій сім’ї найсильніший?
— Бабуся!
— Чому?
— Бо вона все за всіх робить.
Жінка часто докоряла чоловікові, що він з малим сином після лазні до буфету заходить.
Через якийсь час батько з сином знову в лазні.
— Тату! — каже син.— Пішли в буфет. Ти пивка вип’єш, а мені ситра, купиш.
— Ні, синку,— каже батько,— не підемо, бо ти ще мамі скажеш, потім клопоту не обберешся.
— Хіба я маленький,— каже син,— от побачиш, що не скажу.
Домовилися і зайшли до буфету.
Приходять додому. А хлопець місця собі не знаходить — так і кортить йому сказати матері, де вони були, та пам’ятає про умову. Нарешті не витримав:
— Мамо,— каже,— от скільки хочеш питай, а я тобі все одно не скажу, що ми з татком були в буфеті.
Маринку спитали, що каже її п’ятимісячна сестричка.
— Не знаю, вона говорить не по-нашому…— відповіла Маринка.
Учитель. Усі тіла від тепла розширяються, а від холоду скорочуються. Не наведеш мені якогось прикладу, Миколко?
Учень. Зимою дні коротші, бо холодно, а літом довгі, бо від тепла розширюються.
Дочка з чоловіком прийшла до матері в гості. Мати, як годиться, запросила до столу. Лаштуючи обід, розпитує, як живуть молоді, чи шанують одне одного.
— Ти ж її не зобиджай,— звертається вона до зятя. А сама в цей час кашу мастить, та все з того боку, де дочка повинна їсти, більше масла кладе. — Живи мирненько, дружненько…
— І чого б це ми не мирились,— тягне басом зять а сам пильнує за тещею.
— Так-так, дітки, мирненько-дружненько…— скоромовкою повторює мати і підсовує кашу до дочки. Та знов до зятя: — Не зобиджай свою жінку…
— Що ви, мамо,— беручи обома руками тарілку басить зять.— Щоб мені голову ось так повернуло, і повертає він тарілку,— коли б я її зобидив…
І почав їсти кашу з того боку, де більше помащено.
Взяли невістку з сусіднього села. Гарна була, а от робити нічого не хотіла. Тоді батько й постановив: «Що не кажіть, а я навчу її працювати!»
І навчив… Наука його була дуже проста: якщо невістка нічого не робила, то їй і їсти не давали.
Якось у неділю всі поїхали на ярмарок, а невістку залишили вдома. Вона справилася по господарству, порядкує в хаті. Аж ось і мати її прийшла в гості. Сіла та й сидить, любується дочкою, що така моторна стала. Аж тут і з ярмарку над’їхали. Невістка як глянула у вікно та мерщій кинула матері в руки кожух і каже:
— Нате, мамо, хоч кожух мніть, а то у нас, хто нічого не робить, тому і їсти не дають.
— Тату, дай мені карбованця.
— Навіщо?
— Та для бідної жінки, яка просить.
— Добре, синку… А чому це ти надумав пожаліти її?
— Як чому? Та вона ж цукерки продає.
Прокинувся ранком син і з постелі почав розповідати батькові, який саме заступилно вистругував:
— Ну й сон же добрячий снився! Начебто іду полем і бац — мішок золота… Несу, значить, його, аж дивлюсь — на деревах пташки сидять. Та до того вже дивовижні, що і в казках про подібних не чувано. Поставив я мішок на землю та давай їх розглядати, а коли нагнувся… золото хтось украв…
Тут батько як огріє сина заступилном межи плечі:
— Вічно ти гав ловиш!
Питає син у покусаного бджолами батька:
— Тату, вам дуже боляче?
— Ох, і боляче!
— То нічого, тату. Але коли бджоли вас кусали, ви так вигиналися, що ми ледве зо сміху не попадали.
Один приймак пішов до церкви, подивився на чорного, порепаного Христа і сказав:
— Катували тебе, терновим вінцем мучили, розп’яли… Дуже багато ти, Христе, витерпів, але одної муки не зазнав — у приймах не був!
Малий хлопчик скаржиться:
— Ніхто зі мною не пограється. Тато прийде додому і читає газету, а мама така бариня: тільки-но в хату — зараз же пере білизну.
Гемблював якось батько дошки рубанком. Прийшов син, хотів допомогти. Послав він батька в хату обідати, а сам взявся за роботу. Стала мати збоку і дивиться!
— Ну, як, мамо?— питає син у матері.— Добре гиблю?
— Та гибли, гибли, синку. Батько прийде, сокиро поправить.
— Татусю, як курочка?
— Ко-ко-ко.
— А жабка?
— Ква-ква.
— А мамка?
— Гир-гир-гир.
Учитель. Ану, Петре, розкажи про славні діла шахтарів.
Учень. «Шахтар» двічі підряд виграв кубок, раз виходив у фінал, а в таблиці першості опинився на п’ятому місці.
— Як я помру,— журиться бабуся,— то за мною, мабуть, ніхто й не скривиться.
— Ой бабусю, вмирайте, побачите, як я буду плакати,— заспокоїла її маленька внучка.
Вчитель на уроці пояснює.
— Все, що нас оточує, становить матерію. Є такі предмети, Які ми бачимо, а є такі, що їх не видно. От ти, Миколо, назви таку матерію, яку ми не бачимо.
— Мабуть, це підкладка в пальті,— невпевнено сказав Микола.
— От якби нам виграти «Волгу»! — каже батько.— Чудово було б!.. Я сів би за руль, мама поруч, Світлана і Гриці, ззаду. І поїхали б на весь тиждень до бабусі…
— Тату, давай я сяду за руль,— просить Гриць.
— Ні, ти ще малий.
Хлоп’я тре очі кулачками і одне править:
— Я хочу за руль…
— Грицю, ти ж розіб’єш машину,— сердиться батько.
— Мамо, я сяду за руль,— уже плаче хлопчик.
— Ні, тобі рано, підрости!
— Я хочу за руль!
— Мовчи!..
— Я хочу…
— Грицько, вилазь геть з машини! Сиди дома!
