Самые смешные анекдоты

— Бабусю, знайди мою книжку.

— Добре, але ти спочатку знайди мої окуляри.

— Як я був твого віку, Петрусю, то мало не босий ходив, а іноді й їсти не було чого.

— Але ж зате з того часу, як ти у нас живеш, тобі добре: завжди в чоботях, і ми тебе годуємо тричі на-день!

— Ганю, візьми капелюшок, підемо на прогулянку.

— А руки помити чи взяти рукавички?

Жили в одній хаті дід з бабою. Дітей у них не було. Самі-самісінькі. Якось у неділю захотілося дідові трохи розважитися.

— Давай,— каже він бабі,— пограємо з тобою «в гостей». Умовимось так: у цій хаті ти живеш, а я буцімто щойно до тебе в гості прийшов.

— Добре,— згодилась баба.

Дістала з полиці млинці, щоб почастувати «гостя», поставила їх на ослін, а сама метнулася до льоху по сметану.

У розчинені ж двері тим часом ускочив їхній собака та зразу ж і допався до тих млинців. Дід бачить, що собака їсть млинці, та не знає, як йому повестися в таких обставинах: він бо ж гість тепер у баби. Заходить баба в хату. А дід їй: .

— Ваш собака млинці з’їв.

Ех, тут баба як схопить макогона та як замолотить ним по дідовій спині! Та все примовляє:

— А де ж твій собака був?! А де ж твій собака був?!

На тому й скінчилася дідова гостина.

Дідусь, стоячи на драбині, обриває яблука і наказує внучці, що внизу грається:

— Тікай, а то я впаду і заб’ю тебе. Дівчинка відійшла, сіла на призьбу й каже:

— Діду, падай, я вже сховалася.

— Діду, яка цього року зима буде? — запитали вісімдесятирічного діда.

— А хто його знає! Це треба старих людей запитати…

Прийшла дівчинка до сусідів. Стала біля дитини, що лежить у колисці, й питає:

— Чому це Лідочка весь час вертиться?

— Значить, зубки ріжуться,— каже сусідка.

— Вчора нашому таткові вибили два зуби, а сьогодні він теж на ліжку цілий день вертиться. То це і в нього зуби ріжуться?

— Чого кричиш, хлопче?

— Бо мене били…

— За що?

— Бо я кричав…

— Бабусю, наші хокеїсти пробилися в чемпіони світу і Європи.

— Мабуть, Яшин на дверях стояв.

— Мамо, а де ти народилася?

— В Києві. — А тато?

— Тато — в Саратові.

— А я де народилася?

— Ти — в Ужгороді. — А як же ми всі троє познайомилися?!

Дорікає мати заміжній дочці:

— Кажуть люди, що ти погано свекра годуєш. Схаменися, доню!

— І що то люди патякають?! — відказує дочка.— Та я йому даю їсти досхочу. Ось хоч би й сьогодні: варила картоплю в лушпайках — юшку дала, варила вареники — юшку дала, варила яєчка — юшку дала. Та ще мало?

Частенько хлопчина слухав, як його мати свариться з сусідкою. Одного разу в школі вчитель сказав йому, щоб він навів приклад окличного речення, в якому був би гнів або побажання.

— Щоб тобі очі повилазили! — випалив учень.

Учитель показав учням золотого персня і питає:

— Розчиниться він у кислоті?

— Не розчиниться! — хором відповіли учні.

— Правильно, але чому?— запитав вчитель.

— А тому,— відповів Івась,— що, якби він мав розчинитися, ви б його не кидали у кислоту.

В одного чоловіка померла теща. Його жінка голосить, побивається, а він — хоч би що. Стала тоді жінка докоряти чоловікові:

— Ах ти такий-сякий! Значить, тобі моєї матері не жаль!

Почав і чоловік голосити. Голосить та приказує:

Ох, тещо моя любенька,

Ви ж мені були як мати рідненька.

Як я ж, було, приїду,

А ви вареників наварите.

Самі поїсте, а мені юшку оддасте.

А я їм-їм, та ще й нап’ю-у-у-у-ся.

Слухала жінка, слухала та й каже:

— Не треба, чоловіче, бо матір не піднімеш, а себе

загубиш.

Було свято. В парку сила-силенна людей. Молодь танцює. У затишку на лавочці сидять два діди. Сидять і милуються своїми внуками та внучками. Аж гульк, повз них пройшли три бабусі. Подивився на них дід Іван та й каже:

— Сьогодні, Остапе, молодіжне свято. Тож нехай хлопці та дівчата й веселяться. А чого ще оті баби припленталися?..

Дід дуже не любив, щоб за обідом хтось розмовляв. Одного разу дід, баба та їхня маленька внучка обідали.

— Діду! — каже внучка.

— Обідай мовчки,— відповідає суворий дід. Через декілька хвилин внучка знову:

— Діду!

— За обідом не можна балакати. Коли пообідаємо, тоді будеш питати,— відрізав дід.

Пообідали.

— Ну, тепер, мала, можна й побалакати. Що ж ти хотіла мені сказати?

— Я бачила у вас, діду, в капусті черв’яка… Та вже ви його з’їли.

Хвора дівчинка не хотіла пілюль, бо вони гіркі, батько взяв одну, проковтнув і силувано посміхнувся: Бач, яка смачна! Дівчинка перестала плакати, уважно подивилася на батька:

— На татуню з’їж і мою, коли вони тобі так смакують.

Зібралися на якесь свято діти панів і підпанків та и ну хвалитись, яку кому обнову справили.

— А мені ось костюмчик новий купили!

— А мені штани і сорочку!

— А мені платтячко й черевички!

Осторонь стояв хлопчик у подертій одежині. Похвалитися звичайно, нічим. Зняв він картузика, провів долонею по голові та й каже: А мене татко постригли!..

До церкви вбіг захеканий хлопчина. Людей багато, він не міг побачити свою маму і став гукати:

— Мамо! Мамо!

— Та чого ти кричиш?

— Та миша в діжку з квасом упала!

— А ти що — не знаєш, що робити?.. Витяг би!

— Та я кинув туди кішку, щоб піймала мишу.

— Чи будеш ти мене, синку, любити й годувати, коли я буду старенький, як наш дідусь?— питає батько маленького сина.

— Буду.

— От гарний хлопчик! Іди до мене на руки і на тобі цукерок. А як ти будеш мене любити?

— Так, як ти дідуся.

— Іди геть, негіднику, і віддай сюди цукерки!..— визвірився на сина тато.