— Давай будемо вгадувати, хто сьогодні що їв.
— Давай, тільки першим буду відгадувати я. Ти сьогодні їв яйце.
— Звідки ти взяв?
— У тебе жовток на губах.
— От і не вгадав, яйце я не сьогодні їв, а ще вчора ввечері.
— Що це, куме, вас і впізнати не можна. Все лице в синяках, під очима гулі, зуби вибиті.
— Та це на тім тижні померла моя теща, то ми з швагром спадщину ділили…
Була у приймака дуже ябедна теща. Приймак — чоловік роботящий, лагідний. Але за що не візьметься, вона кричить не своїм голосом:
— Це моє, не чіпай!
Йому набридло всьому тещиному кланятись. От одного разу він прийшов додому у веселому настрої. Поглянув на миску, з якої теща їла:
— Це твоя?
— А моя ж!
Підняв над головою — торох об підлогу.
— Горшки теж твої?
— А чиї ж! Побив, потрощив.
— Вікна твої?
Теща бачить, що зять може й хату зруйнувати, та й
— Наші, зятечку, наші!
— Хай стоять!
— А двері твої?
— Наші ж, кажу, наші!
— Хай стоять!
— А хата твоя? Де мої сірники. Давай, жінко, гасу!
— Наша, Іване, наша!
З того часу теща навчилась на все казати — наше!
Приїхав син у село до матері. Ввійшов до хати, поставив чемодани та відразу:
— Мамаша, дай мне порубать! Мати здивовано поглянула на сина:
— Ти знаєш, якраз нема чого рубать, учора сусід, спасибі йому, чисто всі дрова порубав…
Прикусив син губу і нарешті видавив:
— Мамо, дайте їсти!
— О! Так би ти й казав, а то не встиг поріг переступити, відразу за роботу хапаєшся,— сказала мати, подаючи на стіл.
— А скільки років твоєму дідусеві?
— Я не знаю, але він у нас уже дуже давно.
Танцює молодь. Осторонь сидить старенька бабуля і плаче.
— І чого це ви, бабусю, плачете? — запитують стареньку.
— Та як же не плакати, добрі люди, коли он подивіться,— вона показала на юнака, що дуже кривляв витанцьовуючи якийсь новітній танець,— таке молоде і вже калічка…
— Скажи, Петрику, чому вода влітку надвечір теплішає?
— Тому, що в воді купаються люди і нагрівають її трохи своїм тілом.
Учитель. Прозорі тіла — це такі, через які ми бачимо. Назви мені таке тіло, Іванку.
Учень. Дірка для ключа у дверях.
— Татусю, чи не хочеш ти ще один шматочок торта?
— Ні, дитинко!
— А тепер запитай мене…
Дідусь з бабусею сидять біля столу. Віч читає журнал, вона в’яже. Дідусь бурмотить собі під ніс:
— Дев’ять… сот… мільйонів років… сонце… Кінець життя… на землі.
— Через скільки, через скільки? — схопилася бабуся за серце і випустила з рук робота.
Дідусь знизав плечима і голосно прочитав:
— Через дев’ятсот мільйонів років…
— Слава богу,— заспокоїлась бабуся,— а я так перелякалася… думала, через дев’ять мільйонів.
Вчитель заспокоїв учнів і наказав їм:
— Сидіть мені так, щоб, як муха пролетить, і то чути було.
Учні довго так сиділи, а потім один не витерпів і каже:
— Ну, коли вже та муха пролетить?
— Чого ж бо ти плачеш, хлопчику?
— Того, що мама була брехлива, а мачуха справедлива.
— Тю, диво!..
— І немає тут нічого дивного. Якщо мама говорила, що не купить мені сорочки, то купила. А мачуха вже як скаже, то так і зробить.
Ішов старенький дідусь з паличкою, і трапився йому на дорозі рів. А обходити далеченько. «Дай,— думає старий,— перескочу». Стрибонув і… впав на дно. Піднявся та й каже тихенько:
— Ох, старість, старість…
А потім оглянувся — ніде нікого немає — і вже голосніше :
— Та я й замолоду такий був.
— Мамо! Ото я сьогодні бачив сміхоту…
— Яку?
— Циганка ловила нашу курку і не могла зловити А я їй допоміг.
Дід був дуже нетерплячий, завжди поспішав і не любив їсти гаряче. їжа мала бути такою, щоб її не доводилося студити.
Якось приїхала до його баби знайома, а та саме варила картоплю. На столі стояв глечик з кислим молоком. Зараз пролунає гудок — прийде дід.
Як це завжди буває, жінки забалакалися, і саме тоді, коли залунав гудок, баба встигла лише зцідити воду з картоплі і поставити миску на стіл. Картопля
парувала. На порозі з’явився дід. Глянувши на картоплю, що парувала, він схопив її і, разом з мискою, викинув крізь відчинене вікно у садок. Баба, побачивши це, схопила глечик з кисляком і жбурнула його туди ж.
— Що це ти робиш? — здивувався дід.
— Я думала, ти там обідати будеш,— відповіла йому баба.
— Ти що, друже, кидаєш свою жінку?
— Кидаю.
— Не роби цього, подивись, як вона плаче.
— Хіба це плач! Якби ти побачив, як плакала та, Що я покинув з трьома дітьми!
Надумав старий холостяк у п’ятдесят років одружитися. Йому й порадили взяти вдову з сусіднього села. Прийшов він до вдови та й почав говорити про одруження. А вдова і слухати не хоче:
— Що ви, що ви! У мене вже дочка на виданні! А жених не розгубився та й каже:
— Тоді віддайте дочку!
Задумав чоловік одружитися та й питає свого приятеля, як йому живеться в подружньому житті.
— Як ми познайомилися, то я щебетав, а вона слухала. Як ми заручилися, то вона щебетала, а я слухав. А як поженилися, то обоє так щебечемо, що аж сусіди збігаються.
— Як ся маєте?— нав’язує дівчині бесіду молодий хлопець.
— Дякую, добре.
— А як ся має ваша мама?
— Дякую, добре.
— А як ся мають ваші брат і сестра?
— Дякую, добре.
Хлопець не знає, що далі говорити. Тоді дівчина виручає:
— Я маю ще діда й бабу.
— Скільки вам років, Марусю?— запитали якось дівчину.
— Вісімнадцять.
— Але ж два роки тому ви говорили те саме.
— А я не з тих дівчат, що сьогодні кажуть одне, а завтра друге.
