Задумав чоловік одружитися та й питає свого приятеля, як йому живеться в подружньому житті.

— Як ми познайомилися, то я щебетав, а вона слухала. Як ми заручилися, то вона щебетала, а я слухав. А як поженилися, то обоє так щебечемо, що аж сусіди збігаються.

— Як ся маєте?— нав’язує дівчині бесіду молодий хлопець.

— Дякую, добре.

— А як ся має ваша мама?

— Дякую, добре.

— А як ся мають ваші брат і сестра?

— Дякую, добре.

Хлопець не знає, що далі говорити. Тоді дівчина виручає:

— Я маю ще діда й бабу.

— Скільки вам років, Марусю?— запитали якось дівчину.

— Вісімнадцять.

— Але ж два роки тому ви говорили те саме.

— А я не з тих дівчат, що сьогодні кажуть одне, а завтра друге.

— Щоб ти, Марійко, зробила, коли б я тебе зараз поцілував?

— Кричала б: «Мамо! Мамо!»

— Ну, а тоді б що було?

— Нічого, бо в хаті нікого немає.

— Іване, Іване, кажуть, що ти женитися надумав?

— Еге ж.

— А наречена хоч гарна у тебе?

— Та той… мати казали, що ніби й непогана.

— То ви кажете, що оженитеся з моєю дочкою без ніякого приданого!

— Так, батечку. Будьте певні, що ніякого приданого мені не треба.

— Ну, то вибачайте, соколику, але я за вас не віддам мою дочку.

— А то чому?

— А тому, що не хочу мати дурного зятя.

Якось жінка та чоловік спати полягали, а дитина плаче. Жінка каже:

— Чоловіче, поколиши ти трохи дитину, адже половина дитини твоя.

— Ти свою половину колиши,— говорить чоловік, а моя половина хай плаче.

— Чого ти так захекався?

— Жінку бив.

— А чого спітнів?

— Та насилу вирвався. Ну я їй і дав! Як ударив,— вона так і впала, тільки я став підійматися, а вона мені іще. А потім, коли я від неї тікав, я їй сказав: «Ну підожди ж, я тобі ще попадуся!»

Дівчина хотіла вийти заміж та хвалилась хлопцеві, що вона добра пряха.

— Що день, то й кужіль, а як коли, то й два на день.

А хлопець, щоб перевірити, чи справді вже вона така швидка пряха, взяв від скрині ключі і сховав у кужіль.

От настала неділя — дівчина не може взяти чистої сорочки, бо не одімкне скрині.

Приходить хлопець, аж через два тижні, а той кужіль вже й порохом припав, а дівчина пряде, ще й приказує:

— Ото що день, то й кужіль, а як коли, то й два на день.

— А чого в тебе така чорна сорочка?

— Десь ключі від скрині запропастились. Хлопець дістав ключі з кужеля і посміявся з її хвальби.

Набридло чоловікові, що його жінка щодня через всякі дурниці свариться, і вирішив її провчити. Купив черевики, приносить додому і каже:

— Певно, жінко, будеш кричати на мене. Купив я черевики і аж по дорозі додому роздивився, що один черевик з правої ноги, а другий з лівої.

— Чуєте, людоньки! — заверещала жінка на весь двір, щоб усі сусіди чули.— Чи ж не дурний він?! Один черевик купив з лівої ноги, а другий з правої! Та чому ж ти, йолопе, не поміняв?! Ти завжди робиш не так, як люди!

— Глибоко тобі співчуваю, сусіде.

— Що трапилося?

— Я купив своїй дружині шубку.

— А яке це має відношення до мене?

— А те, що моя дружина сьогодні збирається в гості до твоєї.

Лікар. Ваш чоловік потребує спокою, спокою і ще раз спокою!

Дружина хворого. Ой лікарю… Це неможливо, адже я тепер потребую нової сукні, нового капелюха і нового пальта…

— Моя жінка зовсім здуріла!

— А що з нею?

— Уяви собі, кожного дня лягає спати о третій годині ночі.

— А що ж вона робить до цього часу? Гуляє?

— Та ні. Чекає на мене.

Молоде подружжя півроку жило в мирі та злагоді. А потім у них раптом виникли непорозуміння і чвари.

От одного разу після чергової сварки, коли вже полягали спати, дружина й каже чоловікові:

— Не любиш ти мене…

— Ні, люблю,— заперечив той.

— Ну, значить, любиш не дуже.

— Та ні, дуже.

— А як дуже?

— Так, як… Ну, так, як ти мене. Жінка, мов обпечена, скочила з ліжка…

— Чому це ти ніколи жінці вдома не помагаєш — ні відра води не принесеш, ні дров не врубаєш? — питають чоловіка.

А той відповідає:

— Ще як я малим був, мені тато сказали, щоб я і близько не підходив до криниці, бо можу впасти туди. А сокири щоб і в руки не брав, бо можна ноги порубати. Чи ж можу я не слухати батька?..

— Ви хочете одружитися на моїй дочці? Але чи маєте ви кошти на утримання сім’ї?

— Думаю, що вистачить.

— Подумайте добре, бо нас сім душ…

Захворів чоловік, мабуть, уже й не встане. А жінка в нього була другою та й молодшою років на двадцять. От і почала вона ласкаво до хворого:

— А де ж ти, любий мій, та грошики сховав? Говорити вже чоловік не міг, лише показує їй три пальці.

— Нічого не розумію! — сплеснула долонями жінка.

І так разів зо три.

На лихо жінці, чоловік видужав. Минув якийсь час.

— А пригадуєш, любий мій, як я тебе про грошики питала, так ти все три пальці показував, а я нічого не зрозуміла. Може, ти зараз скажеш мені, що то мало значити?

— Ти знаєш, моя люба, то в мене вже сил не вистачало скласти тобі дулю.

— Я вирішила доти не виходити заміж, доки не буду мати двадцяти п’яти літ.

— А я вирішила, що доти не буду мати двадцяти п’яти літ, поки не вийду заміж.

— Куме, чому це ви завжди такий поганий капелюх носите?

— Бо моя жінка заклялась, що не піде зі мною нікуди доти, поки я собі нового не куплю, а мені цього не треба — куди хочу, туди і ходжу сам…

Приїхав чоловік з ярмарку та й каже жінці:

— Оце, Одарко, хоч лай, хоч бий, а грошей не привіз ні копійки…

— Що?! Ах ти ж ледацюга, ах ти ж п’яниця! — Та за качалку й по спині.— Ось тобі, ось тобі. Оце за те, що кабана збув, оце за те, що гроші пропив, а оце за те, що ні копійки не привіз!..

А чоловік крутиться на всі боки, захищається руками і все хоче щось сказати:

— Та стій-бо, яка ж ти люта, і слова не даси вимовити, я ж кажу…

— Навіщо мені твої побрехеньки, сам же сказав, що ні копійки не привіз…

— Не привіз, бо ж… купив тобі сап’янові чоботи та хустку, матерії на спідницю та вишивану сорочку. Та ще ж і кожух… Тож і кажу, що ні копійки не лишилося…

— Ой голубчику ж мій, ой любесенький, а чому ж ти не сказав навпаки,— спочатку про те, що купив, а тоді вже про те, що грошей не привіз?