Рідні підвели
21/05/2010
— Миколко! Ти сьогодні уроки зробив?
— Ні, не зробив, бо не було вдома мами.
— А ти, Васильку? Ні... не... зробив.
— Чого?
— Та, бабуся шукала, шукала свої окуляри і ніяк не змогла знайти.
— Миколко! Ти сьогодні уроки зробив?
— Ні, не зробив, бо не було вдома мами.
— А ти, Васильку? Ні... не... зробив.
— Чого?
— Та, бабуся шукала, шукала свої окуляри і ніяк не змогла знайти.
В одному селі жив чоловік з жінкою. Що жінка, бувало, не зварить,— усе йому несмачне.
— Піду до тещі,— каже чоловік,— вона смачніше варить.
Прийшов.
— Мамо, ви борщ варили?
— Варила, сину, варила.
— Насипте тарілочку.
Теща насипала (а борщ такий пісний-пісний, аж світиться). Зять наївся й говорить:
— От уже до чого смачний борщ! Прийшов додому й ну жінку лаяти:
— Ах ти недотепа, навіть борщу по-людському зварити не вмієш, от пішла б та повчилася у своєї матері.
Не хоче чоловік домашнього борщу їсти, до тещі внадився. Ходив він, ходив. Та ось одного разу, коли він спитав, чи є борщ, теща відповіла:
— Є, зятьок, е... Але ти трохи почекай, я сходжу попораю корову...
Поки зять сидів у хаті, теща бігом до дочки, взяла горщик борщу та й додому. Насипала зятеві й питає:
— Ну як, смачний борщ?
— Дуже смачний! Ще, здається, такого ніколи не їв!..
А теща руки в боки та й каже:
— А чи знаєш, зятьок, що цей борщ твоя жінка варила?!
З тих пір не ходив більше той чолоеік до тещі борщ їсти.
Сідали обідати. Син сів за стіл, аж дивиться лаві стоять постоли. От він і каже:
— Чиї це постоли на покуті стоять, щоб його скрутило!
— Мовчи, то батькові,— каже мати.
— А, батькові... Ну, то хай його розкрутить.
Був у батька син. Ледачий, спав до обіду. От одного разу батько встав раненько і пішов у поле, а по дорозі знайшов гаманець з грошима. Прийшов додому на обід, а син тільки встав з печі.
Батько й каже: .
— Бачиш, сину, я рано встав, мені й бог дав.— Т й показав свою знахідку.
А син йому:
— Добре, що ви рано встали і вам бог дав, а яка тому користь, котрий раніше за вас устав і гаманец загубив?..
Якось улітку сіла сім'я надворі під дубом обідати. Мати поставила на стіл миску з борщем, а він такий жирний, що й не парує. Менший син схопив ложку того борщу —і мерщій до рота. В бідолахи аж очі лоба полізли — геть усе в роті ошпарив. Та не по вигляду, лиш, відвернувшись, сказав:
— Ох і ду-у-уб!..
А другий син слідом за ним, дивлячись угору, тільки й міг вимовити:
— Та який зе-зе-лений! Ось і батько, зачерпнувши своєю великою ложкою
з півкварти борщу, вилив її спрожогу в рот... Щось нього забулькотіло в горлянці, із носа юшка потекл з очей сльози, як горох, посипались. Нарешті видушив із себе:
— А щоб ви, сучі сини, та повісились на тому дубові!..
Вирішив дідусь написати синові листа, а писати не вмів. Гукнув сусідського хлопця-школяра і почав диктувати:
— Пиши: «Здрастуйте!» Написав?
— Написав.
— Пиши: «Пшениця оце поки, а дід не годиться к чорту». Написав?
— Написав.
— Усе. Заклеюй.
— Треба, синку, ще купити тобі меду, а то й досі кашляєш.
— Мамо, якщо ти купиш мені меду, то я ще й не так буду кашляти!
— Чи далеко до села Пархомівки?— запитали у хлопчини.
Всяко буває,— відповів той,— волами дуже далеко, кіньми вже ближче, а машиною то зовсім недалечко.
Гість. Коли у вас обідають?
Хлопчик. Завжди о третій годині, а коли в нас хтось є, то після того, як він піде.
На пошті жінка подає телеграфістці бланк, на якому не дуже розбірливо було написано: «Поздоровляю Ліду, внучок Олю і Катю та внука Колю з святом».
— Ви краще,— порадила телеграфістка,— напишіть просто і коротко: «Поздоровляю всіх із святом».
— Еге, всіх. Там же й зять є...
Сидять на призьбі коло хати два стареньких діди та й молодість згадують.
— Ех, куме, а було ж, що я за молодих літ і воза з снопами підіймав.
— Брешете, куме.
— А от давайте заб'ємося, що не брешу. Вдарили по руках.
— Програли ви, куме, бо я таки підіймав того воза. Підіймав, підіймав, та й не підняв.
Винесла жінка надвір пшоно просушити і наказала чотирирічному синові стерегти його від курей. Син загрався і забув про материн наказ, а кури все пшоно з'їли.
Вибігла жінка, руками сплеснула і почала:
— Щоб ці кури виздихали, щоб їх грім побив, щоб їх лисиця поїла!..
Синок слухав, слухав та й питає:
— Мамо, а півник хай залишиться?..
Б а т ь к о. Ще молоко на губах не обсохло, а він навчився лаятись, та ще й краде у матері гроші на сто граммів! І в кого ти, лобуряко, такий вдався?
С и н. Запитай матір. Вона каже, що я — викапаний татусь.
Вчитель пояснює учням, як виникає дощ внаслідок випаровування води.
— Ви, певно, бачили, що вечором після гарячого дня щось добувається з поверхні ставів. Що то є?
Одна рука поволі піднімається.
— Ну Івасю. Бачу, ти щось думаєш. Що то є?
— Жаби.
Синок. Тату, у Івася двадцять вісім зубів, а у мене тільки двадцять два.
Батько (читаючи книжку). Ой діти, дайте мені спокій! Поділіться самі.
— Петрику, а де каструля з повидлом?
— Та мух до цього повидла повна хата налетіла, то я їм надвір його виніс.
Оженився хлопець і взяв жінку не ту, яку б хотіла мати за невістку його матір. На другий день після весілля молода господиня готувала їжу, а невдоволена свекруха вилежувалася. Від хвилювання невістка пересолила сніданок. Чоловік покуштував, скривився і сказав:
— Якби знав, хто варив, я б тому очі залив,— і при цьому подивився на матір.
— Та то ж твоя жіночка,— гостро відказала вона.
— Ну, нічого. Присоливши, можна їсти,— відказав син і, досоливши, виїв усе, що було в мисці.
Розмовляють двоє дітей:
— А наші тато багаті.
— А наші тато розумні.
— А наші тато позичили вашим гроші.
— А наші вашим не віддадуть.
Вчитель. Ну, щоб уже так нічого не знати, то страшне. Нехай завтра прийде до мене твій батько.
Учень. А ви думаєте, що мій батько краще за мене знає географію?