Гемблював якось батько дошки рубанком. Прийшов син, хотів допомогти. Послав він батька в хату обідати, а сам взявся за роботу. Стала мати збоку і дивиться!
— Ну, як, мамо?— питає син у матері.— Добре гиблю?
— Та гибли, гибли, синку. Батько прийде, сокиро поправить.
— Татусю, як курочка?
— Ко-ко-ко.
— А жабка?
— Ква-ква.
— А мамка?
— Гир-гир-гир.
Учитель. Ану, Петре, розкажи про славні діла шахтарів.
Учень. «Шахтар» двічі підряд виграв кубок, раз виходив у фінал, а в таблиці першості опинився на п'ятому місці.
— Як я помру,— журиться бабуся,— то за мною, мабуть, ніхто й не скривиться.
— Ой бабусю, вмирайте, побачите, як я буду плакати,— заспокоїла її маленька внучка.
Вчитель на уроці пояснює.
— Все, що нас оточує, становить матерію. Є такі предмети, Які ми бачимо, а є такі, що їх не видно. От ти, Миколо, назви таку матерію, яку ми не бачимо.
— Мабуть, це підкладка в пальті,— невпевнено сказав Микола.
— От якби нам виграти «Волгу»! — каже батько.— Чудово було б!.. Я сів би за руль, мама поруч, Світлана і Гриці, ззаду. І поїхали б на весь тиждень до бабусі...
— Тату, давай я сяду за руль,— просить Гриць.
— Ні, ти ще малий.
Хлоп'я тре очі кулачками і одне править:
— Я хочу за руль...
— Грицю, ти ж розіб'єш машину,— сердиться батько.
— Мамо, я сяду за руль,— уже плаче хлопчик.
— Ні, тобі рано, підрости!
— Я хочу за руль!
— Мовчи!..
— Я хочу...
— Грицько, вилазь геть з машини! Сиди дома!
— Бабусю, знайди мою книжку.
— Добре, але ти спочатку знайди мої окуляри.
— Як я був твого віку, Петрусю, то мало не босий ходив, а іноді й їсти не було чого.
— Але ж зате з того часу, як ти у нас живеш, тобі добре: завжди в чоботях, і ми тебе годуємо тричі на-день!
— Ганю, візьми капелюшок, підемо на прогулянку.
— А руки помити чи взяти рукавички?
Жили в одній хаті дід з бабою. Дітей у них не було. Самі-самісінькі. Якось у неділю захотілося дідові трохи розважитися.
— Давай,— каже він бабі,— пограємо з тобою «в гостей». Умовимось так: у цій хаті ти живеш, а я буцімто щойно до тебе в гості прийшов.
— Добре,— згодилась баба.
Дістала з полиці млинці, щоб почастувати «гостя», поставила їх на ослін, а сама метнулася до льоху по сметану.
У розчинені ж двері тим часом ускочив їхній собака та зразу ж і допався до тих млинців. Дід бачить, що собака їсть млинці, та не знає, як йому повестися в таких обставинах: він бо ж гість тепер у баби. Заходить баба в хату. А дід їй: .
— Ваш собака млинці з'їв.
Ех, тут баба як схопить макогона та як замолотить ним по дідовій спині! Та все примовляє:
— А де ж твій собака був?! А де ж твій собака був?!
На тому й скінчилася дідова гостина.
Дідусь, стоячи на драбині, обриває яблука і наказує внучці, що внизу грається:
— Тікай, а то я впаду і заб'ю тебе. Дівчинка відійшла, сіла на призьбу й каже:
— Діду, падай, я вже сховалася.
— Діду, яка цього року зима буде? — запитали вісімдесятирічного діда.
— А хто його знає! Це треба старих людей запитати...
Прийшла дівчинка до сусідів. Стала біля дитини, що лежить у колисці, й питає:
— Чому це Лідочка весь час вертиться?
— Значить, зубки ріжуться,— каже сусідка.
— Вчора нашому таткові вибили два зуби, а сьогодні він теж на ліжку цілий день вертиться. То це і в нього зуби ріжуться?
— Бабусю, наші хокеїсти пробилися в чемпіони світу і Європи.
— Мабуть, Яшин на дверях стояв.
— Мамо, а де ти народилася?
— В Києві. — А тато?
— Тато — в Саратові.
— А я де народилася?
— Ти — в Ужгороді. — А як же ми всі троє познайомилися?!
Дорікає мати заміжній дочці:
— Кажуть люди, що ти погано свекра годуєш. Схаменися, доню!
— І що то люди патякають?! — відказує дочка.— Та я йому даю їсти досхочу. Ось хоч би й сьогодні: варила картоплю в лушпайках — юшку дала, варила вареники — юшку дала, варила яєчка — юшку дала. Та ще мало?
Частенько хлопчина слухав, як його мати свариться з сусідкою. Одного разу в школі вчитель сказав йому, щоб він навів приклад окличного речення, в якому був би гнів або побажання.
— Щоб тобі очі повилазили! — випалив учень.
Учитель показав учням золотого персня і питає:
— Розчиниться він у кислоті?
— Не розчиниться! — хором відповіли учні.
— Правильно, але чому?— запитав вчитель.
— А тому,— відповів Івась,— що, якби він мав розчинитися, ви б його не кидали у кислоту.
В одного чоловіка померла теща. Його жінка голосить, побивається, а він — хоч би що. Стала тоді жінка докоряти чоловікові:
— Ах ти такий-сякий! Значить, тобі моєї матері не жаль!
Почав і чоловік голосити. Голосить та приказує:
Ох, тещо моя любенька,
Ви ж мені були як мати рідненька.
Як я ж, було, приїду,
А ви вареників наварите.
Самі поїсте, а мені юшку оддасте.
А я їм-їм, та ще й нап'ю-у-у-у-ся.
Слухала жінка, слухала та й каже:
— Не треба, чоловіче, бо матір не піднімеш, а себе
загубиш.