Радість і горе…

Зустрілися якось дві куми.

— Як живете, кумо Маріє, як здоров’я?

— Та нічого, бог милував.

— Щось ваше лице так і сяє, наче ви сто тисяч виграли.

— Та я таки справді щаслива. Оце іду від доньки…

— Чула, чула, що ви доньку заміж оддали. Як же вона там живе з чоловіком?

— Ой кумо, скажу вам, так не повірите! Чисті тобі голуб’ята! Оце жила в них два тижні, надивилась на їхнє життя, то така мене радість охопила, що й передати не можу. Що вже за чоловік моїй Оленці попався, то чисте золото! Розумієте, по-перше, зразу ж після шлюбу заборонив їй працювати! Каже: свою сім’ю я якось сам забезпечу. По-друге, найняв хатню робітницю, щоб Оленка собі рук не псувала. А як уже кохає її, то й розказати важко: ранком схоплюється з ліжка, біжить на кухню, варить каву і несе їй прямо в постіль. Потім подає книжку, цілує з десять разів, наказує до обіду не вставати, а сам іде на роботу. З роботи біжить, заскочить у гастроном, накупить різних пундиків і мерщій додому, до Оленки. Сам частує її, годує та цілує. Подивилась я на їхнє життя та й сказала собі — тепер я спокійно і вмирати можу!

— Ну, а син же ваш як живе? Давно в нього були?

— Ех, кумо, не кажіть мені за сина! Була в них щось місяців три тому та сказала собі — ноги моєї там більше не буде! Бачити його, дурня, не можу! А невісточку бог послав — і згадувати гидко! Ви ж розумієте: не встигли одружитись, як вона, ледащо, зразу ж кинула роботу. Каже, чоловік повинен свою сім’ю сам забезпечити! А подивилась я на їхнє життя — та це ж сором і гріх: лежить вона цілісінький день в ліжку, а він дурень, схоплюється на зорі, біжить на базар, купує молоко, варить каву і подає їй просто в постіль. Вона посніда, послинить йому щоку та й далі книжку читає. Плюнула я спересердя та й поїхала геть. От уже не поталанило синові з жінкою, так не поталанило…