Заїхали на небо…

Їхали з Криму на одному возі Дмитро з Іваном. Повен віз солі везли. Вечоріло. Їхали повагом, не поспішаючи, і, заколисані повільною їздою, задрімали. А сонечко котилося-котилося на захід та й геть заховалося за обрієм.

Настала тепла серпнева ніч. Висипали на небі зіроньки, зійшов повновидний місяць і залив все навкруги м’яким сріблястий сяйвом. Чумаки поснули вже, а волики йдуть собі і йдуть. Трапилася їм по дорозі річечка широка, але не глибока, а через річечку – місток. Вузенький, лише один віз проїде. Воли зійшли на місток та й стали.

Прокинувся Дмитро, схопився, лупнув очима і нічого спросоння не розбере: на небі зірки світяться, місяць усміхається; глянув униз – бож-же мій!

Унизу такі самі зірки, місяць, ще й жаби кумкають. Дмитро товариша штовх під бік:

- Іване! Іване! А вставай-но, подивись, де ми!

Прокинувся Іван, глянув – лишенько моє!

- Та, їй-бо, Дмитре, це ж ми на небо заїхали!