— Товаришу директор! Моя жінка бажала б виступити на сцені.

— А чи має вона відповідну підготовку?

— Так, вона щоденно мені дома сцени влаштовує.

Зустрілися три приятелі. От один і каже:

— Давайте, як будемо женитися, то знайдемо таку хату, де буде три сестри… Щоб було по одній кожному.

— Ну й вигадав!.. Це ж треба буде маєток ділити на три частини.

— А, маєток — це пусте… Зате на трьох буде тільки одна теща.

Була у чоловіка і жінки така звичка: коли посваряться одне з одним, по тижню не розмовляють. Прийде чоловік з роботи додому, а на столі аркуш паперу лежить, а на ньому написано: «Хліб на столі, борні і голубці в духовці, компот у погребі». Наїсться він і пише відповідь: «Дякую, я йду на збори».

Одного разу приходить чоловік додому і пише дружині: «Розбуди мене о шостій годині ранку, їду у відрядження».— «Добре»,— відписала та.

Ранком прокинувся чоловік, а вже восьма година. Як зарепетує він:

— Чого не розбудила?..

А дружина мовчки показує йому на ліжко. Там на подушці лежить великий аркуш паперу, на якому написано: «Вставай, уже шість годин».

Відтоді вони й покинули цю звичку.

До однієї дівчини приїхали свати з другого села. Жениха ні дочка, ні батьки в очі не бачили. Кличуть свати дівчину й питають:

— Олено, підеш за нашого Степана? Вона засоромилась і каже:

— Як наші, так і я…

Їхали в гості чоловік і жінка. Чоловік править кіньми, а жінка сидить та все повчає його:

— Гляди ж мені, чемно поводься, не лайся, не пий горілки, на чужих жінок не дивись…

— Тпру,— крикнув чоловік на коней,— поїдемо назад.

— Це ж чому?— здивувалася жінка.

— Нема мені чого там робити,— відповів чоловік.

— Пам’ятай, доню моя,— навчає мати дочку, яка виходить заміж,— що чоловік і жінка — то одна душа.

— А чого ж це, мамо, як ви лишаєтесь удвох з татом, то можна подумати, що вас там десятеро.

— Василю, ти мене любиш?

— Люблю.

— А життям за мене пожертвуєш?

— Отакої! Хто ж тоді любить тебе буде?

— Давно ви знайомі зі своєю новою дружиною?

— З дитинства. Пам’ятаю, коли я гойдав її на руках, вона любила ляпати своїми рученятами по моїй лисині.

— Що б ви робили, якби на вашу дружину тигр напав?

— Що ви!.. Я йому не позаздрив би: сам нападе, сам нехай і обороняється…

Їдуть чоловік із жінкою возом.

— Іване, хочеш сала?

— Тпру! Що казала?

— А дулю не хоч?

— Но! Чого стала!..

Один парубок зустрівся з дівчиною і закохався в неї так, що вирішив оженитися.

— Як же ми можемо одружитись,— говорить дівчина,— коли так мало знаємо одне одного, ще ж і місяця не минуло, як ми познайомились. А для того, щоб добре розпізнати людину, як кажуть, треба з нею пуд солі з’їсти…

— А ми давай поженимось,— стояв на своєму хлопець,— а потім будемо разом їсти сіль, бо так, живучи окремо, ми й через десять років не будемо знати, скільки солі з’їли.

— Ну, то як, Петре, ти йому дав чортів?

— Ой, не питай, друже,— як ми билися!.. Я його батурою, я його батурою… а він коли-не-коли мене люшнею по голові… То мене, як пана, понесли на носилках, а він пішки поплентався.

— Кожен день ходиш і ходиш, чоловіче, а чи вбив хоч одного зайця?..

— Ні, не вбив, але ж одного налякав до смерті.

— Навіщо ти ото кидаєш слова на вітер?..

— Якби це можна було зробити, то моя жінка крутила б усі вітряки на світі…

— Я вчора впіймав оттаку рибину,— хвалився сусіду сусід.

— Може бути,— погодився співрозмовник.— Я позавчора впіймав на два кілограми більшу.

— Та ти хіба її важив?

— Не я важив, а продавець. Більшу я собі забрав, а меншу тобі залишив.

— Куме Андрію, куди це ви поспішаєте?

— Піду болото запалю!

— Та що ви, куме? Не буде горіти.

— Біс із ним, хоч злість ізжену!

— Сусіде, навіщо ти купив собаку?

— Щоб на чужих гавкав.

— А на сусідів не буде гавкати?

— Ні, на сусідів я сам гавкаю!

В одному селі був чоловік, який жив лише з візникування. Він дуже любив свого коня і завжди хвалився, що його кінь дуже швидко бігає.

— А скільки ж ти часу їдеш своїм конем до Львова?— запитали його раз люди.

Чоловік хвильку подумав і відповів:

— Півгодини.

— Як то півгодини? П’ятдесят кілометрів за півгодини?

— А так — п’ятнадцять хвилин їду з однієї гори, п’ятнадцять з другої, а решту йду пішки.

Батько був приємно здивований, почувши, що його балакуча дочка закінчила телефонну розмову всього за двадцять хвилин. Завжди вона говорила не менше години.

— Тобі дзвонила подруга?— запитав він.

— Ні, тату, це була не подруга. Просто хтось помилився номером.

Вечоріє. Лісовою стежкою йде з рушницею і пустою торбою мисливець. Назустріч йому з вудочками і пустим кошиком — рибалка. Мисливець каже до рибалки:

— Продай, друже, рибки.

А той посміхнувся та й каже:

— Продать не продам, а на дичину проміняти можу…